Людмила Кольчева. Козацька спадщина.

 

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

1-2

Территориальное пространство от Днестра до Южного Буга на протяжении многих веков и тысячелетий играло и продолжает играть в настоящее время чрезвычайно важную роль пограничья различных пластов человеческих цивилизаций и культур. Здесь, в разные исторические эпохи мирно контактировали или конфликтовали между собой оседлые земледельцы Балкано-Карпатского региона и кочевые цивилизации Великой степи, восточный мир православия и западнославянская католическая культура, восточные романцы и украинские казаки, мир христианства и мир ислама, мир кочевников скотоводов и земледельцев, воинственных пришельцев и мирных хлебопашцев. Днестр уже много веков является условной границей между германо-романским миром Запада и восточнославянской цивилизацией огромных пространств Евразии.

Исторические исследования показывают, что эти земли с глубокой древности в силу своего положения являлись лакомым куском и очень часто включались в состав разнообразных государственных формирований. Еще в начале I столетия до н.э. по Днестру проходила западная граница Киммерийского царства, упомянутого Гомером. В VI-VII вв. долины Днестра осваивают мощные союзы славянских племен, которые в X веке вошли в состав Киевской Руси.

В течении столетий эти земли входили в самые различные государства – Киевскую Русь, Галицко-Волынское княжество, Золотую Орду, Русско-литовское государство, Польское королевство, Речь Посполитую, Крымское ханство, Российскую империю, Советскую Украину.

В конце XV века зарождается украинское казачество, центром которого в XV1 становится Запорожская Сечь – важнейший плацдарм антиосманской, антипольской и антитатарской борьбы. С конца XVIII века здесь интенсивно шла ассимиляция разнообразных культур, этносов, исторического опыта народов, главным образом молдаван, украинцев и русских.

В независимой Украине закономерно возрос интерес к истории казачества. Казачество не только является одной из наиболее ярких и героических страниц истории Украины, но и представляет собой уникальное явление в мировой истории. Общеизвестно, что столицей казацких вольностей была Запорожская Сечь, которая просуществовала около двух с половиной веков.

… Качібей або Хаджибей, вперше письмово згадує польський хроніст XV століття Ян Длугош. Перша згадка була пов’язана братерською допомогою – транспорт з українським хлібом. Мине не більше століття і загроза безпосередньо торкнеться цих українських земель – Качібей так само, як і все узбережжя Чорного моря, був загарбаний могутньою Османською імперією та її союзником Кримським ханством. У нових господарів Качібей отримав нову назву – Хаджибей.

Навіть під турецько-татарською владою Хаджибей лишався одним з головних місць видобутку солі в Україні. Скоро на соляних штольнях з’явились українські козаки. У 1578 році посол польського короля Стефана Баторія, Мартин Бронєвський писав про соледобування біля Хаджибея: "…де знаходяться три балки та солоні озера. Туди сходяться велика кількість козаків… Це місце таке жахливе". За умов постійної нестабільності та безвладдя у степах навколо Хаджибея лише запорожці могли бути гарантом безпечного видобутку та транспортування солі для християнських купців і українських чумаків ("Чумацький шлях").

Наприкінці XV століття зароджується Українське козацтво, центром якого в XVI ст. стає Запорізька Січ – найважливіший плацдарм анти османської, анти польської та анти татарської боротьби на території від Дністра до Південного Бугу.

Ватажки козацтва чудово розуміли значення цих територій для успіху свого діла та мали намір створити тут козацьку державу, для чого, в першу чергу, необхідно було витіснуто турків за Дунай та посадити на молдавський престол лояльного до козаків господаря. Таку козацько-молдавську державу намагався створити засновник Січі Дмитро Байда-Вишневецький в 60-ті року та козацький ватажок іван Підкова в 70-ті роки XVI століття. А козацький гетьман Северин Наливайко в 90-ті роки, того ж століття, намагався створити автономну республіку у складі Речі Посполитою.

Перемога козаків в роки визвольної боротьби українського народу у 1649 році над

Польськими військами під Зборовом дозволила підписати договір, за яким влада козацького гетьмана визнавалася польським королем у трьох воєводствах Речі Посполитою – Брацлавському, Київському та Чернігівському. Зборівський мир став першим документом, за яким визнавалося існування української держави на правах автономії Речі Посполитою на території.

З «Історії Русів» ми дізнаємося, що на території неподалік Тилігульського лиману були отаман Іван Сірко (10, 1) (під час своїх походів на татар через Тилігул та Куяльник у 1665 та 1672 роках, щоб помститися за їх набіги на Україну). Фастівський полковник Семен Палій (14) здійснив свій бойовий подвиг: в квітні 1671 року, він доповідав Гетьману України Івану Мазепі, що він вирішив підстерегти ворога (татарський обоз) на Пересипі, який був успішно розгромлений.

За даними енциклопедії українознавства в період з 1696 до 1712 років колишній секретар Івана Мазепи Петрик Іваненко був Гетьманом «Ханської України», яка була на території між Бугом та Дністром (татарська Білгородщина), де у 1692 році була одна з його опірних баз. За ствердженням сучасної дослідниці Тетяни Подкупко, її висновки співпадають з висновками відомого історика О.Оглобліна, до земель, які були під владою гетьмана східної України Петрика Іваненка міг належати і Хаджибей, з його околицями.

У XVIII столітті значні сили січовиків з’являлися у нашому краї лише під час російсько-турецьких війн. На них покладалися найбільш складні бойові завдання – саме такі функції виконували запорожці під час війни 1735-1739 рр.. Під час морських походів з гирл Дніпровських до Дністровських запорозька флотилія безперечно проходила через Хаджибейську (Одеську) затоку. Саме цим шляхом, під час наступної російсько-турецької війни 1768-1774 рр., човни січовиків вирушили вже аж до гирл Дунайських.

Влітку 1709 року у пошуках допомоги прийшов на Хаджибей гетьман Іван Мазепа, разом із своїми швецькими союзником Карлом XII та загоном козаків, які рятувались після поразки під Полтавою, передвигаючись шляхом від Очакова,  вздовж моря, які тікали до турок після поразки під Полтавою. За даними історика Ф.Лугаса, вони перейшли Тилігульський лиман 16-17 липня 1709 року та відпочивали в районі тепернього жилмасиву Косовський та Пересипі (Одеса) (7).

З історичної довідки Декана історичного факультету, к. і. н, доцента ОНУ ім. І.І. Мечникова Кушніра В.Г. Калиновський сільській раді за №0066087 від 8.09.06 ми дізнаємося про зіткнення козаків з татарами на Тилігулі з XVI століття, зокрема в листах польського гетьмана Жолкевського. «Делі-Гьоль у перекладі з татарського «Шалене озеро» віддавна згадувався у джерелах пов’язаних з історією козацтва.. До середини XVIII ст. не тільки Тилігульский лиман, але й річка Тилігул досить повноводною.

Чимало разів були на Тилігульському лимані запорізькі козаки під час військових операцій російсько-турецької війни 1768-1774 рр. наприклад, під час походу військ О.Прозоровського та головних сил війська запорізького під керівництвом кошового отамана Петра Калнишевського (13) на Очаків та Хаджибей у червні та липні 1770 року. Тоді 29 червня (за старим стилем) не березі Тилігульського лиману святкували козаки день Петра і Павла –  іменини свого кошового отаману. В 1771 році, за словами А. Скальковського 24 серпня, 15 вересня, 9 жовтня запорізький кошовий отаман П. Калнишевський на чолі 6000-го загону козаків «…имел три жестоких и славных дел с врагом возле Очакова и Хаджибея", за что Катерина II пожалувала запорожцям "похвальную грамоту» (9).

До самого знищення запорізької січі Тилігульський лиман був важливим об’єктом козацьких промислів. Про цей час козацьких будень писав у XIX столітті  Пантелеймон Куліш (6). Після знищення Запорізької Січі, тікаючи від самодержавства Росії, запорізькі козаки прямували на "Тилігул", де перебували довгий час.

Так, російський полковник Репнінський у 1776 році доповідав: "…из бывших запорожцев возле Очакова находится при Тилиигуле и Березани тысяч до трех, а от того места за Гаджибеєм тысяч до четырех, которые занимались рыбной ловлей». Тилігульський лиман був для запорізьких козаків на той час не тільки важливим пунктом, але й центром (очевидно, існувала «Тилігульська паланка» Запорізького війська).

Запорожці листами просили турецьку владу, щоб їх «…приняли на Тилигуле и в других местах по хорошему», а у 1778 році вибрали отаманом Тилігульським козака Підручного. Пізніше, за запитом російської влади, турки пересилили запоріжців за Дунай.

У 1787 році спалахнула чергова війна між Османською та Російською імперіями (1787-1791рр). На боці Росії виступили українські козаки, проте цього разу вони офіційно називалися вже не запорожцями, а Військом "вірних" козаків, яке восени 1788 року отримало назву – Чорноморське козацьке військо.. на початку війни головні сили російської армії та українських козаків були задіяні у тривалій облозі турецької фортеці Очаків. Саме через ці дії особливого значення для турок набув Хаджибей, як найближчий зручний порт до взятого в облогу Очакова. Керував облогою фортеці Григорій Потемкін, який колись був записаний у запорозьке військо під прізвиськом Грицька Нечоси, а в 1790 році одержав титул Гетьмана імператорських козацьких Екатеринославських та Чорноморських військ.

Під час Російсько-турецької війни 1787-1791рр., на початку серпня 1788 року чорноморці під проводом кошового отамана Захарія Чепіги (5) за указом князя Григорія Потьомкіна почали здійснювати розвідувальні рейди в сторону Хаджибея, 17 листопада 1788 року здійснили напад на продовольчі склади Хаджибея, за що Захарій Чепіга  був нагороджений орденом св. Георгія III ступеня (2).

Чорноморські козаки під проводом Захарія Чепіги та Антона Головатого мали свої позиції та пікети на берегах Тилігульського лиману на весні та в кінці літа 1789 року. Від берегів Тилігульского лиману 6 полків Чорноморського козацтва (три полки піхоти та три полки кінноти, по 500 бійців кожен, а загалом 3 тисячі козаків) та 2 батальйони регулярної армії під керівництвом Йосипа Де Рібаса у вересні 1789 року вирушили на штурм Хаджибея, який завершився успішно  14 вересня 1789 р. (11).

18 жовтня 1790 року гребні кораблі Де Рибаса з’єдналися з  військовими козацькими човнами А. Головатого та разом вирушили на Дунай. Там українські козаки здобули лаври переможців при взятті Сулимського гирла, Тульчі, Ісакчі, штурму Ізмаїла. Перемоги чорноморців на Дунаї значною мірою наблизили закінчення війни і остаточний перехід Хаджибею під владу Росії.

За Ясським мирним договором 1791 року Хаджибей і все узбережжя Чорного моря між Південним Бугом та Дністром, перейшов під владу Російської імперії. Більш ніж 300-річна боротьба українських козаків за визволення краю від турків була завершена.

В березні 1790 року Головнокомандуючий російською армією в російсько-турецькій війні 1787-1791 рр. князь Григорій Потьомкін за вірну службу "подарував" чорноморцям землі між Бугом та Дністром. На березі лиману жили козаки: Мокія Гулік, Дмитро Співка, Дмитро Федоренко, Семен Ящира, старшина (майбутній отаман) Тимофій Котляревський.

17 тисяч козаків  в шість етапів було переселено на Кубань, як сімейних, так і безсімейних. 15 липня 1793 р. південним маршрутом виступили на Кубань, куди прибули у середині серпня 1793 року. Сам Антон Головатий прибув на Кубань на багато раніше (12).

У Хаджибеї (Одесі) у 1794-1797 роках існувала "Чорноморська козача команда", яка брала участь в будівництві порту та міста, яка після смерті Катерини II була ліквідована. Чорноморці, які залишилися в Одесі поселилися на Пересипі, з боку Херсонського шляху (через Комінтернівський район). Ці вулиці зараз називаються вулицями Чорноморського козацтва, отаманів Антона Головатого і Захарія Чепіги. Познайомитися з цими даними можливо в "Плане топографическом и гидрографическом крепости, города и порта Одесского в каковом состоянии ныне находится", який було складено 1-го січня 1797 року.

Ці історичні події, історичні постаті козацької звитяги українського війська, які розгорталися на  протязі століть на теренах між Бугом та Дністром, вздовж Чумацького шляху та біля Тилігульського лиману гідні, щоб їх увіковічити в Музеї історії Українського війська, який планується збудувати під відкритим небом .

 

«ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ»  

 Старокиївська траса, вздовж якої ми пропонуємо створити Музейно-Виставковий Комплекс «Козацька спадщина» та провести новий туристичний маршрут козацької слави, була важливою ділянкою торгівельного тракту, під назвою «Чумацький шлях», відомого ще з літопису XV століття, з позначеннями кінцевих пунктів цього давнього маршруту: з Качібею (майбутньої Одеси) на Брацлав та Київ…

А з XIX століття саме ця дорога пов’язувала внутрішні губернії Російської імперії з "морськими воротами" – Одеським портом та далі морем – з зовнішнім світом.

У 1896 році найближча до Одеси  казенна кінно-поштова станція, де можна було змінити коней та знайтися на ніч, знаходилася в  кількох верстах на південь Спірідонівки (зараз Першотравневе).

Антон Кодинец – потомок знатного козацького роду з гетьманщини, заснував Антоново-Кодинцеве (Комінтернівське), в якому стомлений мандрівник залишався довше, ніж планував, тут були дві лавки та дві корчми. Робітники місцевої поштової станції, що володіли грамотою надавали послуги, тут же ж мандрівники могла відвідати церкву.

Наступний пункт зупинки був Курісове-Покровське (Петрівка). На той час це місце відрізнялося дійсним розквітом, та відрізнялось серед інших селищ. Сьогодні там стоїть напівзруйнований палац та занедбаний парк дворянина Івана Онуфрійовича Куріса, батько якого займав посаду міського отамана в козацьких військах, а сам Іван Куріс – був генерал-майором, георгіївським кавалером, головою похідної канцелярії  О.Суворова. Воював разом (облога Очакова 1788 р.), у битвах у Фокшан та Римніка (1789 р.), штурм Ізмаїла (1790) з засновниками міста Одеси.

Окрім палацу роду Курісів (одно з найстаріших на Україні споруд архітектурного романтизму), в цьому селі дворянином Курісом було побудовано Свято-Покровську церкву та шпиталь для бідних. На кладовище є козацькі могили, на яких стоять пам’ятники у вигляді великих кам’яних хрестів.

 

ХТО ВІДРОДИТЬ ЗАМОК ТА ПАРК КУРИСІВ?

Село Петрівка (Курісово-Покровське) славиться пам’ятником архітектури: замок та парк козацького роду Курісів. В 2008 році виповниться 170 років (1838) з дня смерті Івана Онуфрієвича Куріса и 205 років (1793) селу Петрівка (Курісово-Покровське)!

Замок Курісів (78 кімнат) будувався в два етапи: східна частина (1810-1820рр.) – невідомим архітектором, західна частина (1891-1892рр.) – архітектором Н.К.Толвінським. Ця споруда нагадує середньовіковий замок, в його декорі є елементи готики та мавританської культури. Це одне із самих старих в Україні будівель архітектурного романтизму.

Іван Онуфрієвич Куріс, походив із греків, які поселилися при царюванні Олексія Михайловича в місті Ніжині, а звідти розійшлися по всій Малоросії та частиною зійшлися з тамтешніми козаками.  Батько Івана, проходив службу в Полтавському малоросійскому полку сотенним городовим отаманом, а в 1782 році був підвищений в армійські прапорщики.         

Його син, генерал-майор Іван Онуфрієвич Куріс, поселився в причорноморській частині України, прославив свій рід, пройшовши шлях від рядового до полковника, був ад'ютантом, а потім і начальником штабу армії легендарного полководця О.В. Суворова, георгієвським кавалером.

В честь однієї з перемог в російсько-турецькій війні (на Кінбурнській косі 1 жовтня по старому стилю 1787 р.), під час якого І.О. Курісу було ведіння Божої матері та з нагоди свята Покрова Пресвятої богородиці, він і назвав село, де збудував свою маєток Курісо-Покровське (село Петрівка) (8). На честь цього вiн збудував тут храм – Свято-Покровську церкву (1800-1805рр), якій в 2004 році сповнилося 200 років! Також Куріс збудував і лікарню для бідних. Важко переоцінити значення Покровської лікарні для всієї округи в 54 населених пункти, з чисельністю населення – 11.552 людини. Наприклад, в 1882 році із числа хворих в ній числилося всього двоє людей з Курісово-Покровського.

Необхідно наголосити, що Уляна Іванівна Ханенко, жінка І.О.Куріса, мала походження з відомого роду уманського полковника і гетьмана правобережної України Михайла Ханенко. Не менш відомим був і батько нареченої – Іван Миколайович, який був "ад'ютантом" у графа Румянцева-Задунайського в часи російсько-турецької війни, мати її – Софія Іванівна Горленко приходилась правнучкою українському гетьману Данилі Апостолу.

Причиною виникнення цього села стало зближення Куріса з Суворовим. Біля Тилігуло-Березанського лиману, у бійці з турками Суворов прорвався вперед та під ним був вбитий кінь. Куріс не кваплячись передав Суворову свого коня, чим дав змогу уникнути полону. В знак вдячності, з прохання Суворова, Катеринославський намісник виділив Курісу 6000 десятин цієї землі, де і було збудовано Курісово-Покровське.

В 1788 році при облозі Очакова  і Суворов, і Куріс були учасниками кровопролитних боїв, які увінчалися розгромом неприятельських військ та взяттям фортеці. В 1789 році при битві за Фокшани Іван Онуфрієвич Куріс командував двома козацькими полками, за що він був нагороджений воїнським званням прем,єр-майора.

Біля стін відмінно укріпленої Ізмаїльської фортеці доля звела разом батьків майбутньої "Юної Пальміри" – Одеси. В рядах своїх полків хоробро воювали майбутній адмірал Йосиф Де Рибас, воєнний інженер Франц Де Волан та молоді волонтери: майбутній губернатор и градоначальник Одеси герцог Еммануїла Ришельє та його спадкоємець, який дослужився до генерала – Олександр Ланжерон. За подвиги при взятті Ізмаїлу, И.О.Куріс здобув звання підполковника.

Після здобуття Хаджибею, зі схвалення князя Г.Потьомкіна, де Рибас береться за здійснення своєї ідеї по підняттю воєнних човнів, які були затоплені турками та приймається за спорудження Чорноморської морської гребної флотилії. Його незмінними помічниками тоді и потім були чорноморські козаки, з якими Де Рибаса зв’язувала давня та перевірена дружба (4). При запеклій бійці за острів Березань де Рибас вчасно прийшов на допомогу загону Антона Головатого, останні в відповідь, в листопаді того ж року кінний загін Захарія Чепіги здійснили сміливий рейд під Хаджибей, де знищили великі продовольчі склади.

Чорноморська флотилія була збудована в кінці 1789 року і покрила себе славою у воєнних подіях на Дунаї, а також активною участю при штурмі Ізмаїлу в грудні 1790 року (3).

В кабінеті Івана Іраклійовича Куріса висіла шабля, яку йому подарував в знак чоловічої дружби О.Суворов, як символ минулих воєнних походів та битв, яка і сьогодні знаходиться в Одеському історико-краєзнавчому музеї.

Онук суворівського сподвижника, Іван Іраклієвич Куріс, Предводитель дворянства Херсонської губернії, тайний радник, шталмейстер двору його Імператорської величності, державний та громадський діяч, зібрав у своєму замку Курісово-Покровське цінну археологічну колекцію речей та монет античної культури, унікальну бібліотеку рідких книг, рукописів та автографів, картин и гравірованих портретів. В основі цієї колекції було листування його знаменитого діда Івана Онуфрієвича Куріса з О.В. Суворовим, поетом Г.Р.Державіним. В колекції збереглись листи поета Кострова, Петра Турчанінова, графа Платона Зубова, лист О.Суворова до Катерини II.

Іван Іраклієвич  був цивільною людиною, не дивлячись на це, він мав багато високих нагород: Орден Св. Анни (2-го и 3-го ст.), Орден Св. Станіслава (1-го и 2-го ст.), Орден Св. Владимира (3-го и 4-го ст.), знак Червоного Хреста, медаль в пам’ять Східної війни 1977-1979рр., медаль на Андріївській смузі в пам’ять коронування Олександра III

Побудову приміщення Курісо-Покровської земської школи взяла на себе жінка І.І. Куріса, а розробку плану доручила архітектору Н.К Толвінському. Одеські Земські збори 1902 року постановили виразити глибоку повагу та вдячність пані Куріс  і назвати школу: "Двокласна народна школа імені тайного радника І.І.Куріса" (22 серпня 1902 р).

Побудова Музею Історії Українського війська, музею під відкритим небом в селі Петрівка пов’язано з тим, що 14 жовтня (Покрова) Україна святкує день Українського козацтва, в цей же день святкується і день села Петрівки (Курісово-Покровське), яке було назване на честь однієї з перемог в Російсько-Турецькій війні (під Кінбурном 1 жовтня за старим стилем), під час якого Івану Онуфрійовичу Курісу було видіння Божої матері  та з приводу свята Покрова Пресвятої Богородиці.

Історія козацького роду Курісів може з’єднати сьогодні небайдужих людей до історії цього краю, до національного пам’ятника архітектури України, який побудований в мавританському стилі, зможе стати добрим знаком для майбутнього покоління, якщо ми знайдемо можливість признатися собі в тому, що відбудувавши замок п’яти поколінь роду Курісів, які своїм життям прикрасили історію нашого краю, ми віддамо належне нашій історії, пам’яті нашим пращурів, чим принесемо неоціненну користь для майбутніх поколінь.

Українське козацтво є спадкоємцем і продовжувачем ідейно-духовних, моральних підвалин наших батьків, дідів, нащадків українських козаків, справ славного козацтва України, його духовних, культурних, організаційних, господарських та воєнно-патріотичних традицій Українського козацтва в Незалежній Україні – важливий елемент її політичного, соціального та економічного розвитку.

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>